Лінгвофілософські аспекти новітньої наукової лексики в епоху метамодернізму

У цій статті досліджено феномен метамодернізму як філософського руху, що виник у відповідь на кризу постмодерністського скептицизму, релятивізму та деконструкції. Доведено, що метамодернізм, усвідомлюючи всю складність і неоднозначність попередньої ери, прагне до (спів-)усвідомлення та прогресу до кращого й досконалішого майбутнього. На основі термінологічного аналізу ключових загальнонаукових термінів, таких як «інформація», «датафікація», «Антропоцен» та «дизрупція», стаття окреслює лінгвофілософські аспекти наукового пізнання в новій епосі. Застосовуючи герменевтичну інтерпретацію, дефініційний аналіз та концептуальне моделювання, натхненне «мовними іграми» Л. Вітгенштейна та «диферансом» Ж. Дерріда, цей підхід розкриває, як лексичні структури кодують метамодерні напруження між щирістю та іронією. Надано українські еквіваленти відповідних термінологічних одиниць з метою їхньої культурної адаптації. Встановлено, що метамодерністська наука характеризується соціальною орієнтацією, акцентом на інформаційній онтології (Дж. Вілер) та необхідністю етичного балансування між деструктивною природою інновацій (К. Крістенсен) та ідеєю сталого прогресу. Центральним у цьому є моноістично-діалектична концепція А. Калити та ін., яка моделює психіку як тріадний потік (свідоме/підсвідоме/несвідоме) психофізіологічної енергії. Ця модель висвітлює перформативний потенціал метамодерністської мови: протидію постправдивим маніпуляціям через нелінійні риторичні механізми захисту, коли вербальні стимули запускають екзистенційні реконфігурації задля збереження чеснот «суспільства слухання» (Фрайнахт) через емерджентний альтруїзм та пошук істини серед метамодерністської осциляції та дизрупції. Результати дослідження становлять інтерес для фахівців у галузі лінгвістики, філософії мови та теорії комунікації, особливо у сенсі сприяння культурно адаптованому дискурсу для подолання полікризи в українських та глобальних наукових контекстах.