Усна історія та дослідницькі модальності в контекстах російсько-української війни

З початком повномаcштабної російської війни в Україні в 2022 р. в академічних колах демократичного світу значно посилився інтерес до вивчення України. Це, зокрема, стосується й насиченого міжнародними документаційними та дослідницькими ініціятивами поля збору свідчень і документації воєнного досвіду українців. Українська усна історія зараз переживає складний, але вкрай необхідний ренесанс. Усноісторична наука України отримала всі можливості перерости з документаційної практики та реґіональних досліджень в якісно інше дискурсивне поле, а саме в поле концептуальної зрілости й подальшої теоретизації української усної історії. З одного боку, таке переформатування відбувається завдяки внутрішнім дослідницьким мобілізаційним процесам та якісно іншому продукуванню знань під тиском війни, з другого боку, ці процеси також розгортаються в контексті активної співпраці багатьох міжнародних дослідницьких партнерів, а також інституцій та аґенцій. У статті порушено питання різних дослідницьких позиціональностей, модальностей та їх несумісностей у контексті активного документування свідчень українського досвіду російської війни. Як розуміти дослідницькі позиціональності й модальності різних науковців і документалістів, які увійшли в українське наукове поле усної історії, та як ці модальності впливають на таке поле? Як перевести питання дослідницької модальности в питання дослідницької відповідальности? Авторка розглядає роль та місце різних модальностей у дослідницьких практиках та аналітичних репрезентаціях війни усними істориками та розмірковує над тим, як перетворити розбіжності між ними на продуктивний діялог.