КРИХКІСТЬ, СТІЙКІСТЬ, АНТИКРИХКІСТЬ. ЯК ВІЙНА СТВОРЮЄ НОВІ ВИКЛИКИ У ВИХОВАННІ ДІТЕЙ ТА МОЛОДІ

У статті розглядається феномен крихкості у сучасному міжнародному та європейському дискурсі як характеристика нестійкості соціальних систем і людського буття в умовах невизначеності, конфліктів і кризових викликів. На основі аналітичних матеріалів звіту OECD «States of Fragility 2025» окреслено сутність поняття «крихкість» як поєднання підвищених ризиків і недостатніх можливостей суспільства чи держави ефективно на них реагувати. Показано, що ситуація в Україні під час війни значною мірою відповідає ознакам «життя з крихкістю», однак водночас демонструє високий рівень соціальної та психологічної стійкості, що ґрунтується на взаємній підтримці, довірі та солідарності.У контексті педагогічних досліджень проаналізовано взаємозв’язок крихкості, стійкості та антикрихкості у виховному процесі під час війни. Особлива увага приділяється формуванню життєстійкості як багатовимірної характеристики, що включає психологічні, соціальні та особистісні ресурси. Окреслено механізми розвитку життєстійкості дітей та молоді через педагогічне моделювання ситуацій небезпеки в безпечному середовищі. Окрему увагу приділено освітньому середовищу як простору формування життєстійкості дітей і молоді в умовах війни. Спираючись на дані UNICEF щодо психосоціальної уразливості дітей, обґрунтовано необхідність створення шкільного простору безпеки, взаємопідтримки та сенсоутворення. Показано роль педагогів в умовах війни як ключових партнерів учнів, які поєднують освітні, виховні та терапевтичні функції. Підкреслено, що підтримка ментального здоров’я й ресурсного стану вчителя через практики саморегуляції, майндфулнесу, арттерапії та творчої рефлексії є необхідною умовою стабільності навчальних та освітніх спільнот.