BETWEEN DECLARATION AND CENTRALIZATION: LOCAL SELF-GOVERNMENT IN BUKOVINA UNDER THE ADMINISTRATIVE POLICY OF ROYAL ROMANIA IN 1918–1938

У статті досліджено процес інституційного становлення та функціонування системи місцевого самоврядування на території Північної Буковини після її анексії Королівством Румунія у 1918 р. Автор аналізує нормативно-правові основи управління в регіоні, зокрема впровадження положень конституції 1923 р., закону про адміністративну уніфікацію 1925 р. та супровідної підзаконної бази. Зазначено, що, попри проголошення принципів децентралізації та демократичного управління, фактична адміністративна політика Румунії щодо приєднаних територій, включаючи Буковину, характеризувалася централізацією повноважень, ліквідацією автономних органів, типових для австрійської адміністративної системи та призначенням лояльних тимчасових органів управління.Після ухвалення закону 1925 р. місцеве самоврядування набуло двоступеневої структури: громади (сільські та міські) та повіти. Громади мали статус юридичних осіб, утворювали громадські ради з виборних і посадових членів, які мали право ухвалювати рішення з питань місцевого значення: освіта, охорона здоров’я, культура, благоустрій, кооперація.Керівною особою в громаді виступав примар, якого вибирали терміном на 5 років. Примар мав широкі повноваження, включаючи виконання рішень рад, регламентування адміністративної діяльності та представництво громади перед державними органами. Повітові ради формувалися з урахуванням чисельності населення й мали у своєму складі як виборних радних, так і представників ключових міністерств і установ. Їхня діяльність була спрямована на реалізацію загальних державних та місцевих завдань у сферах освіти, охорони здоров’я, інфраструктури, соціального захисту. Поряд із громадськими та повітовими радами діяла вертикаль виконавчої адміністрації: префекти, субпрефекти, претори, нотарі, які реалізовували функції центральної влади на місцях. Префект був представником уряду в повіті, координував діяльність адміністративних служб і здійснював загальний контроль за дотриманням законності.Окрему увагу приділено статусу приміських громад, які могли бути приєднані до міської громади, однак зберігали часткову автономію. Автор акцентує на складності правових процедур, що супроводжували зміну статусу населених пунктів, а також на взаємодії між міськими та приміськими адміністраціями.Значна увага в роботі присвячена персональному складу місцевих рад, вимогам до службовців, а також ролі таких ключових постатей, як секретар громади, нотар і службовці спеціалізованих відділів (ветеринарних, санітарних, технічних тощо). Подано класифікацію працівників адміністрації за категоріями (загальноадміністративні, спеціалізовані), описано їх функціональні обов’язки та порядок призначення. Таким чином, автор робить висновок про поєднання в румунській моделі місцевого самоврядування на території Буковини елементів демократичного представництва з інструментами жорсткого адміністративного контролю, що в підсумку забезпечувало збереження унітарної моделі державного управління у багатонаціональному регіоні.